Долар на добу і хатини з гною: екстремальна подорож українки в Кенію

Наш літак приземляється о 9:00 ранку. Уже в таку рань сонце світить нещадно, так що виникає єдине бажання - швидше пройти реєстрацію та знайти якийсь прохолодний куточок.

Ступаючи по бетону аеропорту Найробі, не відразу очевидна різниця з Єгиптом, Тунісом або іншими африканськими країнами.

Але вже буквально через пів години, потрапивши в атмосферу галасливого багатомільйонного та небезпечного міста Найробі, який ще й є найбільшим транспортним вузлом у Африці, оглядаючи з захопленням все по сторонам, ми щиро дивуємося технологічним хмарочосах, заторам на 8-ми смугових дорогах і кількості озброєних людей. Тоді як місту трохи більше 100 років і за цю свою коротку історію він вже був повністю спалений через епідемію чуми та відбудований заново.

Ще в аеропорту наш гід каже нам, що якщо на основній території Кенії остерігатися необхідно в основному тварин, то Найробі - класичний приклад бандитизму і тероризму.

Наприклад, поки ми оформляли наш сафарі тур у відокремленому офісі на околиці Найробі, на вулиці сталася перестрілка - з швидким прибуттям гучної поліції, криками перехожих і, на жаль, закритими чорними поліетиленовими мішками, трупами на дорозі. Тому не дивно, що в такому місті, навіть банальний похід у супермаркет за продуктами - це ціла пригода: обов'язковий поліцейський обшук з металодетектором. Схоже, статус одного з найбільш небезпечних і злочинних міст світу повністю виправданий.

Після виїзду з Найробі, кожен кілометр віддаляє нас від ознак цивілізації. І вже через пару годин, дорога перетворюється в bamperroad (так її називає наш провідник Пітер), а по узбіччю гуляють зебри та антилопи. Наш шлях лежить до самого серця Кенії, та й, мабуть, всієї Африки - заповіднику Масаї Мара, названому так через місцевих племен Масаї і річки Мара, що розділяє заповідник між Кенією і Танзанією.

Чотиригодинна їзда по bamperroad "автостраді" збила в коктейль шлунок, нирки та мізки, але зате викликала щире захоплення при виді пункту призначення - наметового табору, який за будь-яких інших обставин міг би повалити в жах. Вісім наметів, огороджених низьким дерев'яним парканом, просто, мабуть, щоб окреслити територію. У кожному наметі - одне "двоспальне ліжко" з москітною сіткою та "ванна кімната" за ширмою. Душ з іржавою водою і туалет.

Світло і вода - 2 години на добу тільки при запуску генератора. За цей час потрібно помитися та встигнути зарядити всі свої девайси. Зате ось в їдальні - великий намет з довгим столом - світло є трохи довше, мабуть, в темряві складно готувати. І, до речі, як би далеко від цивілізації ти не знаходився, за їжу не варто переживати - все завжди свіже і смачне, особливо різноманітний в центральній частині країни вибір страв з картоплі і капусти - овочі, які ростуть тут найкраще, а на узбережжі - дивовижні морепродукти, один тільки восьминіг доступний в декількох видах страв.

Ну вистачить про побут, Кенія - це екзотичний світ тварин, що живе за своїми жорсткими правилами, близький - на відстані метра від сафарі джипа, і далекий - в безкрайньому савані з рідкісними хлібними деревами. Стада гну та буйволів, сімейства жирафів, статечні слони, мама-гепард з малюками, повільні незграбні бегемоти, дивні страуси, і, звичайно, горді прайду левів, в тому числі найвідоміший і численний прайд, званий вченими болотний.

До речі, якщо раптом у вас виникне непереборне бажання розім'яти ноги посеред савани, кілька разів подумайте, адже під одиноким кущем, рятуючись від полуденної спеки, може відпочивати сімейство з 8-10 вже дорослих і, цілком можливо, голодних левів.

Річка Мара поділяє заповідник на дві країни - Кенію і Танзанію. Причому якщо в Кенії полювання заборонене всім, крім місцевих Масаєв, то в Танзанії за великі гроші можна отримати, як трофей, всю "Велику п'ятірку". У зв'язку з чим, найрідкісніший її представник - чорний носоріг - знаходиться на межі вимирання. У Кенії же Масаї строго стежать за спробами браконьєрства, але самі не відмовляють собі в давній традиції посвячення в чоловіки - вбити лева і зробити собі амулет з зубів, який потім можна і туристам продати.

Живуть Масаї досить примітивно: чоловіки, одягнувшись в яскраво червоний одяг і сандалі з автомобільних покришок, цілий день пасуть кіз, а жінки - займаються всім іншим: ліплять з козячого гною і глини хатини, носять на плечах багатолітрові бочки з водою з сусіднього струмка для приготування їжі, народжують багато дітей, так як дитяча смертність дуже висока.

І, не дивлячись на те, що поток туристів збільшується з кожним роком , Масаї так і не змогли пристосуватися до сучасного світу та залишилися в стороні від туристичного бізнесу, продовжуючи свої дикі і колоритні традиції: пити молоко і кров тварин, проводити обряди обрізання як хлопчикам, так і дівчаткам , не ховати своїх померлих, а залишати на поталу хижакам в савані. Масаїв не можна фотографувати без їх дозволу, зате можна пригощати цукерками масайських діточок.

Після останньої безсонної ночі під шум дощу, гавкаючі крики гієн з бабуїнами і злісні оклики охороняють табір Масаїв, ми висуваємося до наступної точки нашої подорожі - Накуру.

Озеро Накуру, завдяки солоній воді та специфічним водоростям, привертає на свої береги тисячі рожевих фламінго, що покривають водну поверхню яскравим оксамитовим танцюючим килимом. Чудова картина - чорні тропічні дерева, яскрава акація, згаслий вулкан на горизонті - таїть проте багато небезпек. Це і агресивні бабуїни, які намагаються вихопити у зазівавшихся туристів печеньку або фотоапарат, це і сама рідкісна з Великої африканської п'ятірки тварина - чорний носоріг, і несподівано переповзає дорогу гігантський пітон.

Третя наша точка перед океанським узбережжям - легендарна, найвища на континенті і входить в Сім Вершин, гора Кіліманджаро. Точніше не гора, а потенційно активний стратовулкан, який останнім часом особливо турбує дослідників, прискоренням таненням льодовиків, які покривають вершину.

До підніжжя Кіліманджаро ми приїжджаємо вже пізно вночі і тому тільки з ранку, з першими променями сонця, в хмарах, які порозбігалися, що буває не часто, нам постає потужна, майже правильної конічної форми, покрита снігом і кригою вершина. А найяскравіші фотографії - це величезні слони, повільно крокуючі на тлі величного, поки дрімаючого, найвищого африканського вулкана.

Перед тим як зануритися в рафіновану атмосферу океанського узбережжя з смарагдовою, завжди вологою травою, віковими баобабами, комфортабельними бунгало і білосніжним, на сотню метрів оголеним під час відливу піском, нам довелося побачити справжню, покриту червоною кенійським пилом життя.

Життя, в якому немає світла, газу і навіть води. У селища, в яких у  посушливий період висихають всі водойми, воду привозять через день у великих цистернах, і вже з самого ранку діти і жінки шикуються в черги з пластиковими каністрами. Життя, в якій жінки екстремально коротко стрижені через відсутність води для миття волосся та тим не менш яскраво красиво одягнені та прикрашені химерними намистом і браслетами. Життя, в якій сім'я з 5-7 чоловік живе на один долар на добу в хатинах, збудованих з глини та листя пальми, а іноді задовольняється просто пальмовою навісом. Причому в таких хатинах може бути окрема "кімната", в якій живе коза.

Життя, у якому, незважаючи на найвище безробіття, бідність, злочинність, високу смертність, кенійці спокійні та привітні, а діти являють собою яскраві спалахи безтурботного білозубого усміхненого щастя.

І тепер, у хвилину поганого настрою, я завжди згадую рибалку Пепе, який, маючи дві футболки та бейсболку, виходячи на маленькому дерев'яному човні щоранку в океан, незмінно широко посміхається і повторює: "Акуна Матата", - що в перекладі з кенійського означає "Немає проблем"!

Ірина Муштіна, CEO CF.Digital

Матеріал опубліковано на Podrobnosti.ua